Трансгендерність — це результат виховання?
Оригінальний допис в Instagram ·
⚠️🤩: примусове медичне втручання, психологічне насильство та самогубство
🤱«Трансгендерність — це наслідок неправильного виховання». Ним пояснюють усе: інше ім’я та займенники, потребу в тестостероні чи іншій гендерно-стверджувальній медичній допомозі. Навіть бажання обіймати м’яку акулу можна, виявляється, списати на «відсутність батька». Акула, звісно, ні в чому не винна 🦈
😑 Але чи можна вихованням визначити, ким людина відчуватиме себе? Психолог Джон Мані вважав, що так. Після медичної травми в ранньому дитинстві Девіду Реймеру провели операцію без його згоди, а його батькам порадили виховувати дитину як дівчинку. Мані роками подавав цей випадок як підтвердження своєї теорії. Згодом стало відомо: Девід не прийняв нав’язаної ролі
👉 Далі розповідаємо, як ця історія стала «доказом» теорії Мані — і що з’ясувалося пізніше
🏳️⚧️ Девід не був транслюдиною, і його історія не може репрезентувати транс-людей. Вона показує, що впевненість лікарів чи батьків у тому, «ким дитина/людина має бути», не виправдовує примусового втручання чи відбирання права на тілесну автономію. У рішеннях про ім’я, тіло й медичну допомогу потрібно чути саму людину та поважати її згоду
Зміст статті
«Психосексуальна нейтральність»
Концепція «психосексуальної нейтральності при народженні», як і теорія «біологічного есенціалізму» — коли статі/гендеру приписують певні непорушні характеристики, — мала своїх прихильників ще з середини XX століття. Згідно з цією біосоціальною гіпотезою, немовля народжується «чистою дошкою» стосовно розуміння власної статі. Однак, на відміну від псевдопсихологів із тіктоків, тредсів та інстаграму, ця теорія мала представників, зокрема, й серед університетської спільноти.
Джон Вільям Мані — сексолог і професор Університету Джонса Гопкінса, який розробляв цю теорію із середини 1950-х років. Учений вважав, що гендерна ідентичність і гендерна роль формуються винятково після народження у процесі соціалізації та виховання, а також під впливом мовного середовища.
Звісно, ніхто би не дав Джону Мані перевірити свою гіпотезу, якби не одна невдала операція з лікування ускладненого сечовипускання у маленького хлопчика — тоді ще на ім’я Брюс.
Операція і виховання
Близнюки Брюс і Браян обоє народилися хлопчиками зі стандартними хромосомами XY. Однак Браян уникнув операції, а Брюсу під час неї було пошкоджено пеніс. Тоді вважалося, що відсутність анатомічно збереженого пеніса неодмінно призведе хлопчика до психосексуальної катастрофи в дорослому віці, тому створення функціональної жінки є меншим клінічним злом.
І при цьому саме наші опоненти звинувачують нас у насильній «зміні статі».
У 1967 році у віці 22 місяців у клініці Джонса Гопкінса хлопчику провели хірургічну кастрацію шляхом двобічної орхіектомії — видалення яєчок — та пластику рудиментарної вульви.
Ім’я змінили на Бренду. Батькам наказали створити безкомпромісне жіноче середовище виховання: одяг, зачіска, іграшки — та дотримуватися режиму суворої таємниці, ніколи не розкриваючи дитині обставин її народження та операцій.
Протягом 1970-х років Джон Мані висвітлював цей випадок як доказ концепції первинності виховання над біологією. У роботі 1972 року «Man and Woman, Boy and Girl», у співавторстві з Анке Ерхардт, та наступних статтях автор описував Бренду як гармонійно розвинену дівчинку, яка полюбляла ляльки та сукні, допомагала матері по господарству й демонструвала типову жіночу поведінку, що разюче контрастувала з маскулінністю її брата Браяна.
Кейс увійшов до університетських підручників із педіатрії, клінічної психіатрії та соціології як практичне підтвердження концепції Мані. Однак реальність кардинально відрізнялася від підручників.
Реальність поза підручниками
З раннього дитинства хлопчик чинив опір нав’язаній жіночій соціалізації: зривав жіночий одяг, відкидав ляльки, обирав конструювання, інструменти, зброю та рухливі силові ігри, а також намагався пісяти стоячи.
У віці від 9 до 11 років у дитини викристалізувалося усвідомлення, що він не є дівчинкою. Він переживав відчуження від власного тіла, хронічну гендерну дисфорію, а через нетипову моторику й широку чоловічу поставу йому довелося зіткнутися з булінгом та ізоляцією.
Регулярні консультації у Балтиморі також були травматичними. За свідченнями самих близнюків, Мані запровадив практику так званої «сексуальної репетиційної гри», змушуючи дітей роздягатися, детально вивчати анатомію одне одного та імітувати статеві акти.
Зокрема, Бренду змушували стати навкарачки або лягати на спину з розведеними ногами, тоді як Браян мав копіювати фрикційні рухи. Дослідник фотографував ці сесії, а у разі відмови чи опору кричав на дітей та застосовував психологічний тиск.
Девід
У 12 років підлітку призначили замісну терапію естрогенами, що спричинило ще сильнішу дисфорію. Коли ж Мані почав наполягати на проведенні фінальної хірургічної вагінопластики, 13-річний підліток утік із клініки, сховався на даху і заявив батькам, що вчинить самогубство, якщо його змусять продовжити візити до лікаря або проведуть нову операцію.
Врешті батько розповів 14-річній дитині про травму під час обрізання, кастрацію та науковий експеримент Джона Мані. Почута інформація спричинила полегшення, відтак підліток узяв ім’я Девід.
У дорослому віці Девід соціалізувався в чоловічій ролі, одружився з жінкою на ім’я Джейн та всиновив трьох її дітей. А у віці 38 років Девід Реймер наклав на себе руки.
Що показала ця історія
У березні 1997 року в журналі «Archives of Pediatrics and Adolescent Medicine» вийшла праця Даймонда та Зігмундсона «Sex Reassignment at Birth: Long-term Review and Clinical Implications». Автори документально довели, що пацієнт «Джон/Джоан» ніколи не прижився в жіночій ролі, повернувся до чоловічого гендеру в підлітковому віці та зазнав серйозної травматизації. Публікація показала хибність гіпотези, за якою зовнішній вигляд геніталій є головним чинником статевої ідентифікації, та довела, що гендер неможливо «сконструювати» ззовні чи «виховати».
Провал експерименту над Девідом Реймером надав практичне підтвердження іншій теорії диференціації мозку — організаційно-активаційній. Дослідження мозку кінця XX та початку XXI століть довели існування феномену внутрішньоутробної статевої диференціації центральної нервової системи. Іншими словами: гендер, а отже, і цисгендерність, і трансгендерність — вроджені. А як гендерна ідентичність насправді формується — розберемо дещо згодом.
Джерела
За підтримки
Опубліковано за підтримки TGEU — Trans Europe and Central Asia.